Дніпродзержинський енергетичний технікум

   Серед  майже десяти тисяч  мов  і діалектів, які налічуються в сучасному  світі , більшість не мають писемності й державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців.  Україн­ська   мова  належить до давньописемних  мов  із понад тисячоріч­ною писемною традицією. Нині вона входить до другого десятка найпоширеніших  мов   світу , нею розмовляє близько 45 млн лю­дей. Це  мова  не тільки тих, хто мешкає в Україні, а й мільйонів українців, розпорошених долею по всіх континентах.

   Наша  мова , як і будь-яка  інша , посідає унікальне місце. Вона належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської гілки індо­європейської сім'ї  мов , і найближчою до неї є білоруська.

   Провідну роль у культурному розвиткові  українського  народу та його  мови  відіграла Наддніпрянщина, яка з XIV ст. разом із Галицько-Волинською землею дістала назву «Мала Русь». Тоді ж стосовно цієї території вживалася й давніша назва — Україна, тобто «внутрішня країна (земля)», «земля, заселена своїм наро­дом» (пор.англ. протиставлення іпіапсі «територія всередині краї­ни» та ошіапсі « інша , чужа земля», а також нім. Ausland «закор­дон»). Перша писемна згадка — «Іпатіївський літопис» (1187) — підтверджує цю тезу, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «...и плакашася по немь вси переяс-лавци... о нем же Оукраина много постона».

   Жодна  мова  не убезпечена від впливу і проникнення до неї  інших  (зазвичай сусідніх)  мов .  Українська   мова , в  основі  лек­сичної системи якої лежить давня східнослов'янська лексика, ніколи не була відгороджена від  інших   мов . Найдавніші запози­чення можна знайти ще у праслов'янській  мові .

   Основа монолітної єдності народу — унормована, кодифіко­вана загальнонаціональна  мова , стрижнем якої є, літературна  мова , що вироблялася впродовж віків й увібрала в себе всі місцеві го­вірки, говори та діалекти.  Українська  літературна  мова  сформу­валася на ґрунті середньонаддніпрянських говірок. Основопо­ложником її став І. Котляревський, який

   Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти.

   Тарас Шевченко своїм Творчим подвижництвом підніс набу­ток Котляревського на високий рівень суспільно-мовної та сло­весно-художньої культури нації.

   Чужоземні Дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство  української   мови , найчастіше зіставляючи її з італійською.

   Ось свідчення про нашу  мову  турецького мандрівника XVII ст. Ельвія Челебі: «Українці — стародавній народ, а  мова  їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі  інші ...

   Короткі приклади з їхньої  мови : вода, ходи, сядь, яблука, свічка, хліб, приніс, ложка, груша, сливи, мед, масло, куди йдеш, куди хо­дила, помагай Біг, бувай здоров, спасибі, а йди здоров, чи ти здо­ров, хлопче, парубок, дай мені... Хоч і сордмно писати безглузді слова, але мандрівникові це конче потрібно. Треба навіть знати, як вони лаються, щоб остерігатися цього... Наприклад: свиня, щезни, собако, чорт, дідько.

   Це завзятий, стійкий і сердитий народ».

   Показово, що 1934 року в Парижі було проведено своєрідний конкурс  мов   світу , на якому  українська  посіла третє призове місце, після французької та перської.

   Закон «Про  мови  в  Українській  РСР», прийнятий ще 1989 ро­ку, на жаль, так і не набрав юридичної сили на теренах уже незалежної України. Хоча ст. 10 Конституції України проголо­шує: «Державною  мовою  в Україні є  українська   мова . Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування  української   мови  в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

   Усупереч Конституції України в деяких містах і областях ро­сійська  мова  дістала статус другої (офіційної)  мови . Антинаціо­нальним силам у Верховній Раді вдалося протягти прийняття «Європейської хартії регіональних  мов  або  мов  меншин». Неко­ректний переклад лишаємо на совісті урядовців, оскільки — European Charter for Regional or Minority Languages країнською буде Європейська Хартія регіональних або міноритарних  мов . Де­путати, які голосували за її прийняття, певно через свою ек-зистенційно-мовну роздвоєність, недобрали суті цієї абсолютно незастосовної для умов нашої країни хартії. Хартія — цілком де­мократичний документ, передбачає зобов'язання держави щодо захисту  мов  національних меншин і, зрозуміло, тих, що перебу­вають під загрозою. Парадокс нашого часу і країни полягає в тому, що саме  мова  більшості —  українська , де-юре державна  мова , потребує не декларативних заяв і нечинних законів, а дієвого захисту й абсолютної підтримки з боку держави. Отже Хартія, таким чином, сприятиме не захисту  мов , які дійс'но потребують цього, бо зникають (гагаузька, кримськотатарська, ромська та ін.), а навпаки, призведе до їхнього подальшого винародов-лення, оскільки носії цих  мов  перейдуть на «общепонятную». Наслідки цієї недалекоглядної політики відлунюють у сьогоденні.  Мова  однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився своєрідний по­круч — «суржик».

   Під цим поняттям розуміють недоладну суміш залишків дав­нього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, на­ціонально-мовну свідомість. Це назва здеградованого, убогого духовного  світ у людини, її відірваності від рідних коренів. Ця суміш  мо в є результатом насильницьки вкоріненого почуття мен­шовартості, посередності тій частині населення, яка для задоволь­няння певних соціальних потреб і сама прагнула асиміляції та пристосування до нав'язуваної культури. Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на  мов і, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж  мов а робить мислення людини примітивним. Про це свідчить і науковець Я. Радевич-Винницький: «Наївно вважа­ти, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморф­ності, розмитості й невизначеності особистості, утрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Адже  мов а стиму­лює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку». Апологети асиметричного білінгвізму дбають рад-. ше не про дві, а про одну з двох  мо в (російську), бо їм так «Легче», вони так «привикли». За визначенням мовознавця Л. Масенко: «Асиметричний масовий білінгвізм має наслідком не тільки зовнішнє звуження сфери вживання  українсько ї  мов и. Він «підточує» її зсере­дини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи про­цеси змішування російської й  українсько ї  Мо в».

    Суржик — феномен не тільки мовної, а й геополітичної стра­тегії урядовців і політиків. Навіть не проголошуючи другу (ро­сійську)  мову  як офіційну, вони широко й безборонно вживають її в усіх офіційних сферах, що є плідним підґрунтям для «суржи-кізації» нації. Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна частина «всеїдних» уже смакує  іншими . «Фейс», «лейбл», «шоп», «ноу-хау», «єс!», «маркет», «імідж»; «шоу», «о'кей!» та  інші  англомовні запозичення часто можна почути сьогодні. «Дай Боже, щоб люди навчилися англійської  мови , але не дай Боже, щоб вона стала другою «общепонятною». Це застереження одного з найви-датніших учених-мовознавців XX ст. Ю. Шевельова (Шереха) прозвучало ще на Першому міжнародному конгресі україністів.

   З утратою рідної  мови  руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, зрештою, призводить до денаціона­лізації. Згідно з думкою О. Потебні, для народу, який денаціона­лізується, цілком природно складаються надто погані умови щодо інтелектуального розвитку; його розум перестає бути самостійним, він змушений пристосовуватися, зважати на кон'юнктуру. Та й узагалі, денаціоналізація, як стверджує наш видатний лінгвіст, «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв 'язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюються лише кволим зв'язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідління». Цю думку продовжує І. Огієнко: «Мовне винародовлення призво­дить до морального каліцтва, а воно — найродючіший ґрунт для різних злочинів».

   Занепокоєння щодо сучасного стану, у якому перебуває  українська   мова , звучить з уст небайдужих, національно свідомих діячів культури, науки, народних обранців, які неодноразово ініціювали парламентські слухання у Верховній Раді. Зосібна П. Мовчан зазначав: «На превеликий жаль, нас оточують суцільні зони глухоти, бо  мова  наша дедалі більше витісняється суржиком, мішаниною, сурогатною російською, покручами. Це не збагачує саму російську  мову , руйнує її».

   Утративши свою  мову , народ гине як окрема історична вели­чина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. «Різні  мови ... є різними світоглядами... Своєрідність  мови  впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, якій вона чужа, тому уважне вивчення  мови  повинно включати в себе все, що історія й філософія пов 'язує із внутрішнім  світом  людини», — писав німецький мовознавець В. Гумбольдт.

   Виховувати в собі повагу до  мови , якою спілкуємося, — це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже  мова  — своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.